Галичина.Інфо

Галичина крізь віки...

Така невеличка річка Збруч стала багатотисячолітнім кордоном, який розмежовував та розмежовує різні слов'янські етноси чи етногрупи...

Тому понад тисячу років на землях Галичини існувала велика держава Біла Хорватія, про яку писали візантійці та яка перекривала Русі сухопутний шлях в Елладу... Час ішов і мало що залишив на місці давніх городищ, столиць та слави... Залишився хіба що напівасимільований нарід та билини, які кануть в лету...

Мечем, вогнем, словом...
Українізація Галичини (Білої Хорватії) систематично тривала ше з ХІ століття. Руські князі та книжники постійно наголошували на “руськості” Галичини. Назва “Русь” вогнем і мечем входила в Галицьке життя. На основі давніх народних назв Білої Хорватії, які виводяться від кольору червоний (ґрад Червен, села з назвою Червоне, літописна назва terra de Zervino* в "Описі городів і племен на північ від Дунаю" (ІХ ст.) Аноніма Баварського, який згадує її як землю народу zeriuani, руські завойовники витворили назву Червона Русь, яка стала злиттям давньо-народного і колонізаторського. Але борьба за Галичину (Білу Хорватію) тривала і в наступні століття. Основним виразником народної самобутності були галицькі бояри. І тільки їхнє знищення (як фізичне, так і духовне) стало початком занепаду Галичини, як явища культурного та політичного, і відкрило окупантам шлях до безперешкодної колонізації багатих галицьких земель, - Не потрутивши бджіл, не їстимеш меду, - казав волинський князь Роман Мстиславович.

Також багато століть пішло, аби знищити давню назву “Галичина”. Згідно вірогідної теорії, сю назву "принесли" племена галлів (кельтів) - бойї, які із території центральної Франції рухалися північними схилами Альп і Карпат (провінція Римської імперії Бойя (Баварія), моравська Богемія, галицька Бойкія (Бойківщина)). Слов'янське населення Бескидів не називало себе бойками, ця назва принесена ззовні - сучасні бойки ще на початку 20 ст. називали себе сербами.
Бойки принесли розвиток ремесел та торгівлі, було засновано міста. Край отримав назву Галичина. Злившись кровно та культурно із автохтонами, бойки-галли забезпечили народну підтримку назві краю. А східні колонізатори постійно намагалися стерти ту назву з пам'яті народу, придумуючи штучні, нові: Червона Русь, Поділля, потім - Західна Україна. Східні колонізатори постійно роздрібнювали Галичину, включаючи її частинки до складу сусідніх реґіонів або навпаки. За часів галицько-волино-київського протистояння (коли галицькі бояри боролися проти руської києво-волинської династії) поміж галичанами і волиняками виробилася певна неприязнь. Східні колонізатори використовували її при створенні адміністративних одиниць (типу Тернопільська область — аби пересварити між собою людей в одній структурній одиниці).

Новітня історія галицького питання почалася у ХІХ ст. внаслідок діяльності „Руської Трійці”. Відомо, шо Маркіян Шашкевич цікавився питанням „русинства” не тільки у його зв'язку з „українством”. Як дослідник фольклору, можливо, він не міг не розуміти інакшості галицького люду від люду українського (історія; мова, давні вірування, ремесла – культура у найширшім значенні цього слова). До сих пір збереглися його твори на явно не українській мові, які у більшості підручників подаються у літературному перекладі, стилізованому під українську мову кінця ХІХ ст. Самоусвідомлення галичан навіть під назвою „русини” було невигідним ні австріякам, ні москалям. Маркіяна Шашкевича почали переслідувати і він змінив напрямок роботи...

Подібна доля спіткала й Івана Франка. Мова перших його творів на думку дослідників більше подібна і азбукою і фонетично до сербо-хорватської (!), ніж до української. Але чи то під впливом гімназійної освіти (вчителем у гімназії був І. Верхратський – відомий українофіл), чи то загальних настроїв інтеліґентів-українофілів Галичини, І. Франко починає займати проукраїнську позицію, незважаючи на те, що його досить прохолодно сприймають серед тої самої інтеліґенції, про що неодноразово згадували його дружина та дочка.

У кінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. внаслідок діяльности “Просвіти” та різнотипних “проствітителів” у затуркане колонізаторами галицьке село приходить назва “Україна”. Галицький нарід, який твердо вірив у своє (колись нав'язане) русинство чи рутенство тепер мав повірити у своє українство...

Тепер галичани старанно повторюють нав'язані їм стереотипи про їхню українськість. Вони перейняли ролю своїх колонізаторів і вперто твердять, що то вони українці, а ті, що живуть на схід від Збруча - то москалі. І майже ніхто з них не замислюється над тим, чому є різниця в мові, ніхто не замислюється над історією Галичини (бо вона мало кому відома, замість неї у школах та університетах вчать про діяльність київських князів, про козаків тощо, так, наче й не було ні державотворчих процесів у Галичині в середні віки, так наче й опришків не було, так наче й зовсім нема історії в Галичини). Але новітні часи піднімають колись приховані матеріали і все більше галичан знає, що вони є нащадками не полян чи дреговичів, а білих хорватів і білих сербів.

У ХХ-ХХІ століттях Галичина переживає дегаличанізацію. І в „глибоких” карпатських селах відчутна українізація - через освітні і владні установи. У говорінні зустрічаються елементи мови, але вони переважно не носять цілісного характеру - переважно побутова лексика (подібна ситуація з мовою і в лужицьких сербів, але на відміну від лужичан ситуація складніша, бо асимілюватися із мовно-близьким сусідом легше, чим із чужинцем). Але „міські” люди (а особливо етнічні українці), які є більше зукраїнізовані, стверджують, що між мовою села і міста існує велика різниця, часто називаючи галицьку мову “сільською” чи “селянською”. Драматичності додає явище "двадцятип'ятитисячників" - у радянські часи влада переселяла із східних реґіонів УСРС у західні ідеологічно "підкованих" інженерів й вчителів (та інших "спеціалістів") партіями по приблизно 25-50 тисяч, які (особливо у містах) суттєво вплинули на зміну ментальності, сприяючи українізації чи русифікації населення. А відсутність відомостей з правдивої історії та про мовні особливості сприяла поширенню явно неправдивої та надуманої інформації про українськість Галичини.

Мовні відмінності
Стосовно історії можна сперечатися довго. Навіть маючи на руках стародавні документи, не доведеш, чи вони описують правдиві події, чи ні (особливо, коли це єдине джерело, яке розповідає про якусь подію).

Але дуже показовим є фактор мови, яку можна „вловити” безпосередньо - почути. Багато граматичних категорій, лексики, морфологічних особливостей мови галичан (білих хорватів/сербів) аж ніяк не віднесеш до східнослов'янських. Тільки глухі не чують сих відмінностей. А заанґажовані науковці спеціально спрощують проблему, роблячи із галицької (біло-хорватської/сербської) мови радикальний діалект, придумуючи байки про полонізацію (є випадки, коли слова поширені на всій території Галичини і Закарпаття називають словакізмами чи чехизмами, розглядаючи їх лише у контексті Закарпаття; а поширення їх на всій етнічній території галичан (давніх білих хорватів/сербів) або нагло іґнорується, або нагло замовчується; уся омана стає видною при порівнянні словників, коли знаходиш однакові слова, а мудрагелі-академіки подають їх як запозичення з різних мов). Але як тоді бути із гуцулами, частина яких ніколи не були ні під поляками, ні під іншим західно- чи південнослов'янським народом, але їх мова не відрізняється від своїх мови одноплемінників? Як тоді бути із наддністрянцями, які зберегли в своїй мові перед-майбутній час, який найповніше збережений у сербів та хорватів південних? Чому закарпатські говори мають більше особливостей південно-хорватських, ніж словацьких, хоч словаки до закарпатців набагато ближче (сусіди)?

Чому галичани за час своєї колонізації русичами починаючи із ХІ віку, не втратили особливостей мови? Та тому, що діалект у мові би розчинився, а окрема мова поступово замикалася в собі. Так само і сталося із біло-хорватськими/сербськими говорами, які законсервувалися у часі. І ще тепер можна натрапити на села, в яких розмовляють мовою тисячолітньої давнини. І справжній українець (не житель Галичини, не українізований галичанин, а саме особа з-за Збруча) у такому селі тільки насторожує вуха з намаганням щось зрозуміти...

Труднощі перекладу
Єк був'им малим, то ходив'им до склепу і старі люди казали ми, же за Автрії було ліпше жити, єк зара... Куплєв'им в склепови хліб, льоди, цукорки а чоколєду, йшов'им домів, де бабця на бритванці смажила бараболю з мнєсом... А її круцьки памнітаю до сих пір...

Пив'им зимну воду з кирниці, за шо бабця сє сварила... Але моє здоров'є ми позволєло...

Любив'им робити замки з дрива а паперу... І любив'им різьбити з дрива... беру чєсом ножє однов руков, заготівку єншов а ріжу до вечора...


- - -
* “терра де Цервіно”; порівняйте црвени (сербська/хорватська) — червений (галицька) — червоний (українська)

_ _ _
жовтень 2010
Борис Явір Іскра
уривок роману "На згарищі..."

Рекомендовано до перегляду:

» » » Галичина крізь віки...

Цей день в історії.
22 червня:

Сьогодні немає свят та памятних дат.
  • dle шаблоны бесплатно
  • ,
  • Игры для Андройд
  • Усі права застережено.
    Передруки без зворотнього посилання заборонено.
    galychyna.info © 2010-2014