Галичина.Інфо

Хто не любить Галичан?

Хто не любить Галичан? Звісно ж, простіше було б запитати, хто нас любить. Та все ж, понад двадцятилітні спостереження за цією тенденцією дають підстави визначити п’ять головних груп, які Галичан не люблять особливо. Галичан – з великої літери, тобто тих, для кого галицька ідентичність є найважливішою.

1. Професійні українці не люблять Галичан, бо ті заважають їхньому кар’єрному ростові. І їх можна зрозуміти. Свого часу професійні українці на чолі з професором Грушевським стільки заінвестували грошей і зусиль в українізацію галичан і малоросів, що нині недоукраїнізовані галичани й малороси – це, на думку їхніх послідовників, просто верх невдячності. А до того ж, це ще й загроза для «професійної» кар’єри. Адже сучасний професійний українець живе з дивідендів, що дають ті старі інвестиції. Занадто обмежені для праці інтелектуальної і занадто ліниві до праці фізичної, вони найкраще вміють публічно любити Україну і пишатися своєю українськістю. Та щоб досягти у цьому фахові, сказати б, всеукраїнського чи й міжнародного успіху, потрібно, щоб об’єкт їхньої любові був чимось найбільшим, найкращим, найважливішим у світі. А от Галичани ставлять під сумнів, чи насправді об’єкт любові професійних українців є найбільшим, найкращим, найважливішим. То за що ж їх любити?

2. Московіяни-імперіалісти не люблять Галичан, бо ті не вкладаються у матрицю «русского мира». І їх можна зрозуміти. Відомо ж, що Московіяни звикли до думки, що вони не завойовують і не гноблять, а несуть всім народам братську допомогу і благодать. Як сказав один чеський мислитель, спочатку Московіяни все російське назвали слов’янським, щоб потім все слов’янське назвати російським.Вони вважають, що кожен клаптик чиєїсь землі, политий кров`ю російського солдата, – це їхня земля. А скільки при цьому вони пролили крові аборигенів – цього ніхто не бере до уваги: «побєдітєлєй нє судят». Тому всі ті, хто на окупованих територіях не стає їм братом, стає ворогом. А за що ж любити ворогів?

3. Малороси не люблять Галичан так, як сонна людина не любить, коли її будять з солодкого сну задля робочого будня. І їх можна зрозуміти. Наддніпрянські племена заплатили чималу ціну, щоб стати руськими. Потім ще більшу, щоб стати козацьким народом. І тільки коли стали народом малоруським у державі великоруській, змогли відчути себе більш-менш спокійно. І тут тільки прижилися, як із них знову захотіли зробити щось інше – українців, і знову ціною страждань та втрат. Нарешті з братами-великоросами знайшли консенсус: українець – це той же малорос. Ну й добре. Аж тут якісь галичани теж заявляють, що й вони українці. Та ще й правдивіші від малоросів. Але всі усвідомлюють, що двох таких різних типажів не можна називати одним іменем. І галичани, і малороси добре розуміють, що українець – хтось один із них. Галичани – меншість, тож мали б поступитися більшості, але не хочуть. Ну то за що ж їх любити?

4. Поляки-шовіністи не любили Галичан ніколи. І їх можна зрозуміти. За Австрії не любили Галичан і дразнили їх «галілейчиками» чи «шварцґельберами» за вірність Габсбурґам. В Австро-Угорщині за часів автономії Галичини не могли змиритися з тим, що русини хотіли її поділу на східну й західну. Адже це мав бути польський П’ємонт, а галицькі русини прагнули й собі власного П’ємонту. Потім поляки стільки зусиль вклали в проект «Україна», що будь-який галицький проект є для них просто національною образою і запереченням понад столітніх зусиль. Не кажучи вже про традиції польського романтизму, згідно з яким десь там, над Дніпром, живе любий їхньому серцю дикий і п’яний козак та кріпак у вишиванці, а в Галичині живуть «різуни», бандерівці, і що там гріха таїти, конкуренти у претензіях як на культурну спадщину цієї землі, так і на її католицьке обличчя. Як же можна таких любити?

5. Галичани-«нєвозвращєнци» не люблять Галичан, які хочуть змін. І їх можна зрозуміти. Кожна людина завжди хоче жити ліпше (принаймні, ніж інші). У Галичині упродовж десятиліть всім жити зле, тож досягнути бажаного результату можна, лиш втікаючи на заробітки в Америку чи в Європу, або в Київ чи в Росію. Тож «нєвозвращєнцам» бідна і зацофана Галичина потрібна як пункт відліку при відмірюванні того, наскільки їм стало жити ліпше. Ну, тут і без сентиментів не обійдеться, ясна річ. Адже колись цьоця з Канади чи вуйко з Америки приїздили, як великі пани – привозили джинси і давали по п’ять баксів дітям, а ціла родина тратила свій місячний прибуток, щоб їх пригостити гонорово, «по-українськи». Та й нові кияни приїздили і не приховували свого задоволення – у вас тут все так дешево, аж незвично. За п’ять баксів багач – це справді незвично. Отак і «нєвозвращєнци» хотіли б нині бути такими панами – за джинси і п’ять баксів раз в рік, на Великдень чи Різдво. А тут – якісь Галичани, котрі хочуть все це зруйнувати. Ну як їх можна любити?

Мабуть, знайшлося б іще кілька народів чи спільнот, котрі Галичан щонайменше недолюблюють, але й перелічених цілком достатньо як на народ, що формально не існує. Хотілось би, звичайно, знайти й тих, хто Галичан любить. Однак задля цього Галичани повинні заявити на повен голос про себе як про народ реально існуючий, народ зі своїми особливими амбіціями та почуттям гідності.

Автор: Володимир Павлів

Рекомендовано до перегляду:

» » » Хто не любить Галичан?

топ

    Цей день в історії.
    15 липня:

    1410 — відбулася Грюнвальдська битва між військами Тевтонського ордену та об\'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського.

    1919 - розпочався перехід урядових структур ЗУНР, галицьких біженців та Галицької армії через р. Збруч. УГА нараховувала 12 піших і одну кінну бригади чисельністю біля 50 тис. вояків, на озброєнні яких знаходилось 603 кулемети і 187 гармат. Разом з тиловими частинами Галицьке військо складало близько 85 тис.

    1920 - польський уряд ухвалив ряд постанов “Про проведення земельної реформи в Західній Україні”, згідно з якими земельна реформа проводилася шляхом парцеляції, тобто поділу великих поміщицьких маєтків на невеликі ділянки (парцели) і продажу їх селянам та осадництва, що передбачало утворення окремих садиб (осад). При цьому землею наділялося першочергово польське населення, щоб збільшити його питому вагу в краї.

    1920 - нота уряду ЗУНР до Найвищої Ради Антанти, в якій закликалося визнати державну самостійність Східної Галичини. З цього моменту екзильний уряд на чолі з Є. Петрушевичем повернувся до старої назви “Західно-Українська Народна Республіка”. Концепція державної самостійності Східної Галичини була схвалена трудовою (УНТП), радикальною (УРП) та християнсько-суспільною (УХСП) партіями.
  • dle шаблоны бесплатно
  • ,
  • Игры для Андройд
  • Усі права застережено.
    Передруки без зворотнього посилання заборонено.
    galychyna.info © 2010-2014